Почасти через пиво він написав книжку “Трактат про фальсифікацію їжі та харчові отрути” у 1820 році. Вона стала не лише першою в історії науковою роботою, яка привертала увагу до потреби контролю за безпекою харчових продуктів, а й була написана нормальною, зрозумілою людям мовою. Не високочолими вченими фразами. Як би сказали зараз, книжка миттю стала бестселером.

Аккум не лише звинувачував фальсифікаторів, а й проводив численні хімічні експерименти, які доводили факти фальсифікації. Серед заборонених на той час додатків до пива він згадував “приправлення” пива мелясою і паленим цукром для кольору чи апельсиновою цедрою для аромату. Але якщо ці додатки не надто шкідливі для здоров’я, то полин, доданий для гіркоти, залізний купорос — для покращення стійкості піни, чи Cocculus indicus, гіркий токсин — для того, щоб пиво “шибало в голову швидше”, уже геть ніша річ. Та навіть розведення пива некип’яченою водою у ті часи могло мати абсолютно непередбачувані, і часом фатальні, наслідки.

Звідки взагалі ростуть ноги таких недобросовісних практик? Зазвичай з людської жадоби, але початок дев’ятнадцятого століття сколихнули ще Наполеонівські війни. Ціни на солод злетіли вище неба (десь ми це вже бачили). А що менше солоду і цукру для дріжджів, то менше алкоголю в готовому пиві, тому непорядні пивовари шукали інших способів зробити пиво більш звеселяючим. Подейкують, в хід йшли опіум, макові витяжки, тютюн, але найбільш поширеним був уже згаданий Сocculus, терте насіння індійської ліани, потужний алкалоїд і токсин (ним, до речі, виводять воші та глушать рибу). З тієї ж причини дорожнечі солоду, пиво підфарбовували паленим цукром. Коли дорогим ставав хміль, в хід йшли різні гіркі рослини, на кшталт алое, касії та значно більш небезпечного полину.

Між 1813 та 1819 роками понад тридцять пивоварів притягли до відповідальності за “купівлю і використання заборонених складників у пиві”. Наприклад, Джон Ковел заплатив 50 фунтів штрафу за використання іспанської лакриці та розведення міцного пива легшим. Джона Ґрея оштрафували на 300 фунтів за імбир, карбонат амонію і мелясу в пиві. Гаманці пивоварів Олатсона й Абрахама, які використовували “додаток зі смаком портера” і Cocculus indicus, полегшали на 630 фунтів.

Повернемося ж до Фредеріка нашого Аккума. Так він перейнявся станом пива, що після першого “Трактату” написав другий: “Про мистецтво пивоваріння: лондонські підходи до варіння портера, брунатного стаута, елю, столового пива та інших солодових напоїв.” Він взагалі був захоплений роботою дріжджів, тому видав окремі “Трактати” про вино, про хліб, а також квашення й оцет (усі вони вийшли друком у 1820-1821, оце так продуктивність!).